Неділя, 9:50 ранку. У повітрі кружляє сніжок. А учасники та учасниці Rivne Running Club уже завершують свою пробіжку. Фінішують біля кав’ярні Lviv Croissants неподалік 12-ї школи, стають колом і роблять заминку. Трохи здивовані і зацікавлені перехожі обходять компанію. Раптом з дверей кав’ярні виходить Ольга Земляк, наша рівненська спортсменка, призерка Олімпійських ігор, і закликає усіх заходити всередину. Після кількох оголошень натовп у кросівках рушає до входу. Спортсмени починають замовляти хто каву, хто чай. А Ольга метушиться навколо, час від часу зникаючи за шинквасом.
Обираємо для зустрічі затишний куточок. І хлопці, і дівчата зносять туди стільці з усієї кав’ярні, бо ж нас багато. Багато охочих побачити справжню олімпійську медаль, отриману аж через 12 років після змагань та почути всю історію з перших уст. Потрохи усі всідаються півколом і гамір стихає. Ольга протискається всередину, несучи на підносі паперові скляночки. Ніздрі починає лоскотати пряний аромат спецій та вина. Бажаючі розбирають теплий глінтвейн, який так гарно зігріває після зимової пробіжки.
Чому так довго?
Нарешті сідає і Ольга. На столику перед нею лежить невелика прямокутна коробочка, оздоблена оксамитом. А всередині – те, заради чого усі зібрались: важка бронзова олімпійська медаль на світло-фіолетовій стрічці. Ольга починає свою розповідь:
- У 2012 оці були мої перші Олімпійські ігри у Лондоні. Тоді я брала участь лише в естафеті 4х400 і у фіналі ми [Аліна Логвиненко, Анна Рижикова, Наталка Пигида, Ольга Земляк - ред.] посіли 4-те місце. Перше було за Штатами, друге – росія, третє Ямайка і потім ми. Але так склалося, що коли ти потрапляєш на Олімпійські ігри, то обов’язково здаєш допконтроль. І буквально через півроку ми дізнаємось, що виникли питання по одній із проб росіянок. Вийшло так, що розбір цієї ситуації зайняв дуже багато часу, бо допінгові скандали завжди складні. Але через рік, у 2013-му, ми уже знали остаточно, що ми 100% треті. Однак, росія постійно судилась, відтягувала момент віддачі медалі, були суди у Лозанні. Дуже довго уся ця історія тривала. З 2014 року по усіх документах і в усій статистиці Україна йде третьою, нам виплатили призові кошти, але лишався один «маленький» момент – медаль. На змаганнях у таких ситуаціях медалісти повертають медалі, тобто у росії забрали срібло, а у Ямайки – бронзу. Однак, кожна медаль є іменною [Ольга показує ребро медалі – ред.]. Спочатку на цій медалі було вигравіювано те, що це Ямайка. Коли усі медалі повернулись до Лозанни, певний час їх затирали та наносили нові гравіювання. Тобто, це не нова відлита медаль, як дехто думає. Це автентична медаль, яка була вручена команді Ямайки у 2012 році. Це видно, тому що вона вже така… трохи юзана, видно, що це не нова медаль, а справжня, яка вручалась на церемонії Олімпійських ігор [у 2012 році – ред.].
Ольга продовжує. Розповідає про те, що напередодні пандемії COVID19 спортсменкам уже навіть придбали квитки до Женеви задля вручення медалей. Однак, початок локдауну знову відтермінував цю подію. Та й для МОК це не було аж таким важливим питанням, як для наших спортсменок. Коли пандемія пішла на спад, дівчатам повідомили, що медалі вручать уже в Україні. Однак, почалась повномасштабна війна і стало не до медалей і не до вручень та церемоній.
- Тобто з того часу вже пройшло 12 років, - продовжує Ольга, - і буквально місяця півтора тому мені дзвонять і кажуть: «Оля, ми вже нарешті хочемо вам віддати ті медалі» [сміється – ред.]. І ось 5 грудня на Генеральній Асамблеї НОК України, яка відбулася у Конча-Заспі за участі Президента НОК Вадима Гутцайта, нашої Президентки Федерації легкої атлетики Ольги Саладухи, нам вручили ці медалі. На жаль, з усієї естафети нас було лише двоє: я і Наталя Пигида. Аня Рижикова була за кордоном, а Аліна Логвиненко теж виїхала, адже вона сама із Донецька, після Олімпійських ігор отримала квартиру у Бахмуті… Отака непроста історія.
Забіг від фортепіано до олімпійської пенсії
Від сумних думок Ольгу відволікають питаннями. Перше – про суму винагороди за призове місце на Олімпіаді. Ольга розповідає, що отримала 62 тисячі доларів, а крім цього має право на президентську стипендію, олімпійську пенсію та деякі інші преференції. І якщо на стипендію Ольга вирішила поки не подаватись, бо, за її словами, ці кошти зараз можна спрямувати на важливіші речі, то олімпійською пенсіонеркою вона може стати уже за тиждень.
- От на цьому тижні буду їхати у Київ оформляти собі пенсію. Я вже буду пенсіонером [сміється – ред.]. І ми з чоловіком домовились, що перший рік будемо ці кошти донатити.
Чемпіонка також ділиться яскравими спогадами зі своєї першої Олімпіади, яка власне і принесла цю бронзову медаль. Ольга розповідає, що її, 22-річну дівчину, найбільше вразив масштаб події: окремий термінал, жодного паспортного контролю, Олімпійське селище та велетенська, розміром зі стадіон, столова, з усіма кухнями світу.
- І їси скільки хочеш? – лунає запитання.
Усі сміються.
- Скільки хочеш. – Відповідає Ольга сміючись і продовжує – Насправді було відчуття, що ти дуже крутий і знаходишся серед найкращих спортсменів світу. Ось ці емоції, почуття, я, напевно, що ніколи у житті не забуду.
А далі Ольга поділилась, як взагалі потрапила у спорт. Виявляється – через нелюбов до музики. Майбутня чемпіонка ходила у музичну школу по класу фортепіано, але на третьому році зрозуміла, що це не зовсім те, що їй потрібно. Їй не вистачало руху. Але ще рік потягнула через вмовляння мами. За цей час потрапила на міжшкільні змагання у складі шкільної збірної, де одразу перемогла і у стрибках у довжину, і у бігу на 300 метрів. Її помітили тренери з Авангарду і Ольга зрозуміла, що це нагода «зіграти останній акорд» у музичній кар’єрі. Тож у 8 класі уже не ходила на музику, зате ходила на тренування тричі у тиждень. А після перших, фактично випадкових, змагань у Бресті, ще й загорілась бажанням вийти на п’єдестал:
- У Бресті я вперше зайшла у великий манеж після рівненського манежу. Все було так гарно, така організація [каже захоплено – ред]. Я брала участь у забігах на дистанціях 60 та 300 метрів, програла і там, і там, адже проти мене були діти, які довго і регулярно тренувались. І це мене завело. Я сказала тренеру, що ходитиму щодня на заняття. Почала регулярно тренуватись. У 9 класі я уже перемагала, а у 10-11 класі виграла велику кришталеву вазу та телевізор. Отак усе почалось.
Секрети успіху: працелюбність і помада
Раптом лунає запитання про те, що важливіше для бігу: природні задатки чи тренування. Ольга серйознішає:
- Знаєте чому в мене вийшло? Бо я пахала як кінь. У мене немає супер особливих даних чи задатків, кажу як є. Але є працелюбність. Коли я у Бресті побачила дітей в екіпіруванні, як вони виходять на п’єдестал… Я просто захотіла відчути, дізнатись як це. Це мене штовхало. Але я завжди розуміла, що щоб досягти чогось, потрібно багато працювати. Я так і дітей своїх зараз вчу: щоб щось мати, треба працювати.
Наступне запитання про те, що для неї важливіше: особисті чи командні перемоги.
- Особисті медалі завжди переважають, бо ти сам цього досяг, сам стоїш на п’єдесталі. Але й Олімпійські ігри – це Олімпійські ігри [каже піднесено – ред.].
Чемпіонка наголошує, що результат спортсмена – це лише верхівка айсберга, і більшість не бачать роботу команди: тренера, фізіотерапевта, лікарів. І рідних, яким доводиться буквально терпіти, бо професійний спортсмен – це по пів року за кордоном, важкі тренування, психологічне навантаження, знервованість та навіть егоїзм.
- Людям, які навколо, насправді дуже важко. Це треба питати у чоловіків спортсменок [сміється – ред.].
А які думки перед стартом? – запитує хтось із слухачів.
- Ти просто сконцентрована, прокручуєш у голові усе, що маєш зробити, бо коли виходиш на стадіон, де три яруси сидінь, 30-40 тисяч глядачів, онлайн трансляції, дивиться вся сім’я… Ти намагаєшся максимально відсторонитись від усього. До речі, перед стартом важливо конкуренткам показати свою впевненість. Десь за півтори години до старту починається розминка, робота масажистів. А за хвилин сорок вас із конкурентками залишають у одному приміщенні та перевіряють на заборонену рекламу та предмети. І от у мене була одна фішка, щоб показати свою впевненість, поки тривала ця перевірка. Я виймала помаду і довго фарбувала губи [сміється – ред.].
Фінальне попурі
Багатьох цікавить, чи бігає Ольга зараз. Чемпіонка зізнається, що лише для того, щоб спустити пар та відключитись від роботи. Та ще й надає перевагу бігу на природі, бо тренажерних залів, мовляв, було забагато за професійну кар’єру. Але, зазначає, професійний спорт дуже затягує, тож багато спортсменів залишаються до нього дотичними навіть після завершення кар’єри.
- До скількох років найкраща форма? – запитують із аудиторії
- Якщо це стаєрські дистанції, то вони для досвідченіших. – Відповідає Ольга. – У спринті топовий вік – 25, 30, може 30 з хвостиком.
- А було таке, що хотілось кинути біг?
- Було різне. Я і плакала на тренуваннях, бо було так важко. Були моменти, коли свідомість втрачала через навантаження. Пам’ятаю в ПАР на останньому тренуванні я просто впала, відключилась і було відчуття, що по усьому тілу мурахи ходять. Тренер запитав, чи буду я продовжувати. І я відповіла, що звісно буду. Я завжди себе мотивувала тим, що я от зараз не дороблю свою роботу, а інша спортсменка доробить і буде кращою. Ну і коли потрапляєш у професійний спорт у тебе є контракти, зобов’язання. Це робота. І ти розумієш, що на Діамантовій лізі, наприклад, якщо ти будеш перший, то матимеш 10 тисяч доларів. Якщо другий – 7, третій – три. І це дуже хороша мотивація.
Запитання не закінчуються. Ольга ділиться спогадами про співпрацю з тренером, зриви. Про те, як лише зараз розуміє, що в команді тоді не вистачало психолога і радіє, що сьогодні збірну розвивають молоді прогресивні професіонали. Про помірність в алкоголі, знання англійської та те, що зараз весь її час та увагу займає власна справа. І хоч атмосфера дуже тепла, і, здається, що отак сидіти і насолоджуватись розповідями можна ще дуже довго, та кожного чекають свої справи у цей недільний день.
Тож даруємо Ользі оплески, робимо групове фото і поволі розходимось хто куди. Хоча більшість лишається сфотографуватись із медаллю, яка так довго мандрувала у пошуках своєї чемпіонки.
Іванна Ковальчук